В умовах воєнного стану військові адміністрації стали ключовим інструментом управління на значній частині території України. Водночас саме ця модель породжує нові виклики – від прозорості ухвалення рішень до збереження довіри громадян і міжнародних партнерів.
Про доброчесність, персональну відповідальність, законодавчі прогалини та роль військових адміністрацій для громад на тимчасово окупованих територіях – розмова з начальницею Шульгинської сільської військової адміністрації Луганської області Наталею Петренко.
– Наталю Миколаївно, з якими ключовими управлінськими та інституційними викликами стикаються військові адміністрації в умовах воєнного стану і як у цих умовах забезпечувати доброчесність, прозорість та підзвітність ухвалюваних рішень?
– Військові адміністрації створювалися у 2022 році з конкретною місією – як тимчасовий інструмент реагування на кризу. Але сьогодні ми вже говоримо про інший горизонт – про тривале функціонування. І саме тут виникає найбільший виклик.
Формально військова адміністрація заміщує орган місцевого самоврядування. Але по суті це абсолютно інша модель. Вона не передбачає колегіальності, публічних дискусій, вироблення рішень через ради чи виконкоми. Втрачається величезна кількість процедур, які в самоврядуванні слугували запобіжниками.
– Часто лунає теза, що ліквідація військових адміністрацій на тимчасово окупованих територіях нібито зменшила б корупційні ризики. Як ви це оцінюєте?
– Це хибна логіка. Для мешканців тимчасово окупованих територій це означало б ще більшу непрозорість. Якщо військову адміністрацію прибрати, рішення щодо людей і територій ухвалюватимуться ще далі – на рівні області або центральних органів влади.
Дистанція між громадянами і владою стане більшою, а розуміння того, як і чому ухвалюються рішення, – меншим. Тому питання взагалі не має стояти про скасування військових адміністрацій. Навпаки, потрібно врегульовувати їх роботу.
Крім того, військова адміністрація – це не лише управлінська структура. Це інституційний голос громади. Це доказ того, що громада існує, що держава не відмовилася від цієї території. Без цього голосу Україні було б значно складніше аргументувати повернення тимчасово окупованих територій на міжнародному рівні.
– Як у такій моделі працює контроль, якщо рішення ухвалюються одноосібно?
– Це один із найскладніших моментів. У військовій адміністрації практично кожне рішення персоніфіковане. Підпис – один. Відповідальність – одна.
Раніше в місцевому самоврядуванні існували ради, комісії, виконкоми. Навіть якщо рішення було складним, воно проходило через колегіальний орган. Зараз такої «подушки» немає. Це означає значно вищу відповідальність і постійне внутрішнє зважування кожного кроку.
Саме тому доброчесність тут значною мірою залежить від особистої позиції керівника та професійності команди.
– Чи є різниця між керівниками військових адміністрацій, які вийшли з місцевого самоврядування, і тими, хто призначений ззовні?
– Так, керівники, які раніше працювали в місцевому самоврядуванні, добре розуміють межі повноважень і юридичну відповідальність. Команда в таких випадках теж відіграє важливу роль – фінансисти, юристи, фахівці апарату часто стримують і коригують рішення.
– Ви також порушували питання матеріальних резервів. Чому воно настільки критичне?
– Це один із найболючіших прикладів законодавчого вакууму. У 2022-2023 роках громади створювали матеріальні резерви відповідно до вимог держави. Але сьогодні закон дозволяє використовувати ці резерви виключно «для своєї території».
Фактично громади з тимчасово окупованих територій не можуть використати власні ресурси для підтримки своїх же мешканців – внутрішньо переміщених осіб у приймаючих громадах. Це абсурдна ситуація.
Рішення просте – законодавчо дописати можливість використання матеріальних резервів і для ВПО. У поєднанні з меморандумами між громадами це створило б нормальний механізм підтримки та майбутнього повернення.
– Ще одна важлива тема – люди, які працюють у релокованих військових адміністраціях.
– Це люди, які виїхали з окупованих територій разом з управлінням громад. Вони працюють, мають зарплату, але водночас не підпадають під більшість соціальних програм.
У них немає накопичень, немає доступу до програм житлової підтримки, таких як «єОселя». Вони фактично «випали» з соціальної політики. Це створює демотивацію і ризик втрати кадрів, які зберігають інституційну пам’ять громад.
– Чи бачите ви проблему з кадровим резервом і правонаступництвом?
– Безумовно. Військові адміністрації довгий час взагалі не розглядалися в контексті кадрового резерву держави. Немає відповіді на питання, що буде з цими командами далі, як зберегти управлінський досвід, як забезпечити правонаступництво інституцій.
Без системного рішення держава ризикує втратити підготовлених людей, які працювали в надзвичайно складних умовах.
– Яке ключове рішення ви бачите на рівні державної політики?
– Потрібен окремий спеціальний закон про роботу військових адміністрацій у воєнний і перехідний періоди. У ньому мають бути чітко визначені межі повноважень, прозорі процеси, правила роботи з бюджетами, резервами, майном, кадрові питання і комунікація з людьми.
– Що для вас у цій темі є принциповим?
– Зберегти громаду як інституцію і людей як носіїв ідентичності. Військові адміністрації – це доказ існування наших територій. Якщо ми відмовимося від цього, постане питання: за що ми далі боремося.