Інтерв’ю з головою Ради з питань внутрішньо переміщених осіб при Луганській обласній військовій адміністрації Яною Любимовою.
- Ви двічі пережили вимушене переміщення - у 2014 і у 2022 роках. Як перший досвід підготував вас до другого, і що було найважчим у кожному з них?
- У 2014 році найважчим було не саме рішення виїхати, а усвідомлення того, що життя, яке ти будував роками, може зникнути за лічені дні. Тоді більшість із нас вірили, що це ненадовго. Я залишала домівку із думкою, що скоро повернемося, але час показав інше.
У 2022 році я вже знала ціну війни. Я знала, що означає втратити дім, роботу, звичне коло спілкування, відчуття безпеки. Знала, що переміщення може тривати роками. Саме тому друге переміщення було не менш болючим, хоча й більш усвідомленим.
Коли говорять про внутрішнє переміщення, часто забувають, що для частини людей воно триває вже понад десять років. Нещодавнє дослідження членів Рад ВПО показало, що серед нинішніх активних учасників лише близько 11% мають досвід переміщення з 2014 року або пережили подвійне переміщення. Це свідчить не лише про стійкість таких людей, а й про високу ціну тривалого життя в умовах втрати дому, невизначеності та постійної адаптації.
Перший досвід навчив мене дуже важливій речі: люди не повинні залишатися наодинці зі своєю втратою. Саме тому після 2022 року я не чекала допомоги, а одразу включилася в роботу з підтримки внутрішньо переміщених осіб, розвитку Рад ВПО та створення механізмів участі людей у прийнятті рішень.
- Ви кажете, що вже понад десять років живете в чужому житлі. Як це впливає на вашу роботу - це джерело сили чи болю?
- Це біль, який залишається з тобою щодня. Бо дім - це не лише квадратні метри. Це пам'ять, коріння, відчуття належності.
Водночас за ці роки саме поняття дому для мене змінилося. Якщо раніше дім асоціювався насамперед із конкретним місцем, то тепер він значно більше пов'язаний із людьми. Там, де мої близькі, мої друзі - там і мій дім. Це не скасовує болю втрати рідного міста чи власного житла, але допомагає знаходити опору навіть у найскладніші часи.
Коли ти сама проходиш шлях переміщення, тобі не обов’язково читати звіти, щоб зрозуміти проблеми людей. Ти живеш ними. Саме тому для мене робота з ВПО не професійна діяльність, а частина власної історії.
- Ви відверто говорите про вигорання. Як ви особисто його долаєте?
- Думаю, що сьогодні багато людей, які працюють із темою війни, переміщення та відновлення, стикаються з вигоранням. І важливо чесно про це говорити.
Нещодавнє дослідження, проведене Міжнародним фондом «Відродження» спільно з Конгресом Рад ВПО, показало дуже промовисту картину. Станом на кінець 2025 року жінки становили 77% членів і членкинь Рад ВПО та 68% їхніх голів. Водночас 80% посад заступників і секретарів Рад ВПО також обіймають жінки. Це означає, що саме жінки сьогодні несуть основне навантаження з координації, комунікації та підтримки діяльності Рад ВПО
Мене мотивують і підтримують люди, їхні історії. Коли бачиш, як переселенка відкриває власну справу після втрати всього, коли він чи вона просто мають мужність жити далі після всіх втрат - це просто неймовірне. Коли громада ухвалює рішення, яке реально змінює життя людей. Коли молоді лідери приходять у Ради ВПО і починають впливати на політики. Саме тоді розумієш, що ця робота має сенс.
- Коли влада вас слухає, а коли ігнорує?
- Влада слухає тоді, коли громадянське суспільство приходить не лише з критикою, а й з рішеннями.
Саме такий досвід ми маємо в Луганській обласній Раді ВПО. Разом із Луганською обласною військовою адміністрацією, Департаментами економіки, соціального захисту населення та іншими структурними підрозділами ми брали участь у підготовці програм підтримки релокованого бізнесу, стратегічних документів розвитку області, регіональних планів та інших рішень, які стосуються переселенців і релокованих громад. Там, де існує партнерство, результат завжди кращий.
- Бюрократизація - це крок вперед чи пастка?
- Для мене постанова Кабінету Міністрів № 812 (від 4 серпня 2023 р. «Про затвердження Примірного положення про Раду з питань внутрішньо переміщених осіб») є прикладом того, як держава визнає важливість участі внутрішньо переміщених осіб у прийнятті рішень. Вона створила правову основу для діяльності Рад ВПО та закріпила їхню роль у системі місцевого самоврядування.
Але інституціоналізація участі не може обмежуватися лише делегуванням повноважень, новими завданнями та звітністю. Якщо держава визнає цінність цієї роботи, вона має шукати механізми її підтримки. Наприклад, через закупівлю послуг громадських організацій, які забезпечують функціонування Рад ВПО, або через фінансування окремих функцій, пов’язаних із координацією, навчанням і розвитком мережі.
Інакше ми ризикуємо втратити один із найуспішніших інструментів громадської участі, який був створений під час війни.
- Яка головна функція Конгресу Рад ВПО?
- Конгрес Рад ВПО був створений як національна платформа для підтримки та розвитку мережі Рад ВПО по всій Україні.
- Його завдання значно ширше, ніж просто координація. Конгрес працює над посиленням спроможності Рад ВПО, підготовкою пропозицій до державних політик, розвитком національних і міжнародних платформ співпраці, представленням інтересів ВПО в органах влади та залученням переселенців до процесів прийняття рішень.
Фактично Конгрес є великою парасольковою структурою, яка допомагає об’єднати локальний досвід сотень громад у єдиний національний голос.
- Що означає підтримка релокованого бізнесу для підприємця?
- Для багатьох підприємців це не лише про гроші.
Коли людина втратила підприємство, виробництво, обладнання, клієнтів і ринок збуту, підтримка бізнесу стає інструментом відновлення власного життя. Це повернення гідності, відчуття контролю над майбутнім і можливості знову створювати щось власними руками.
Для держави це також надзвичайно важливо. Підтримка релокованого бізнесу допомагає людям перейти від моделі отримувача допомоги до моделі творця можливостей. Це нові робочі місця, податки, розвиток громад та економічна стійкість.
Для багатьох переселенців це ще й спосіб зберегти ідентичність своїх регіонів. Разом із бізнесом вони переносять до нових громад частину Луганщини, Донеччини чи Криму - свої традиції, професійний досвід, підприємницьку культуру та соціальні зв’язки.
- Чому стратегічні комунікації мають здійснюватися через Ради ВПО?
- Тому що довіра є найціннішим ресурсом у часи війни та переміщення.
Ради ВПО унікальні тим, що вони побудовані на принципі «рівний рівному». Люди, які працюють у Радах ВПО, самі пережили вимушене переміщення, втрату дому, адаптацію до нових громад та пошук нових можливостей для життя.
Люди довіряють тим, хто має схожий життєвий досвід і розуміє їхні виклики не з документів чи звітів, а з власного життя.
Я переконана, що в майбутньому цей потенціал буде важливий не лише для внутрішньо переміщених осіб в Україні. Ради ВПО можуть стати платформою для діалогу між українцями в Україні та за кордоном, допомагаючи зберігати зв'язок із людьми, які були змушені виїхати через війну, але залишаються частиною українського суспільства.
- Архів російських воєнних злочинів - це про Гаагу чи про пам'ять?
- Це і про справедливість, і про пам'ять.
Сьогодні Державна архівна служба України разом із партнерами працює над формуванням Архіву війни як системного механізму збереження свідчень про злочини, окупацію, депортації, примусове переміщення та інші наслідки війни. Пишаюся бути дотичною до розбудови цієї ідеї та її реалізація як членкиня міжвідомчої робочої групи. Для мене особливо важливо, щоб у цьому процесі були представлені історії внутрішньо переміщених осіб. За кожною цифрою статистики стоїть конкретна людина, конкретна родина та конкретна втрата.
Документування цих історій потрібне не лише для можливих майбутніх судових процесів. Воно є частиною права на правду, права на пам'ять і права на справедливість. Воно допомагає формувати політику перехідного правосуддя та гарантує, що пережитий людьми досвід не буде забутий.
Важливо також розуміти, що документи, які передаються до державних архівів, мають постійний строк зберігання. Це означає, що свідчення про війну та вимушене переміщення залишаться частиною національної пам'яті незалежно від політичних змін чи зміни поколінь.
Я переконана, що пам'ять про ціну, яку Україна платить за свою свободу та незалежність, має бути інтегрована в українську ідентичність назавжди.
- Як говорити з людьми на окупованих територіях після деокупації?
- Перш за все - як із громадянами України.
Ми повинні пам'ятати, що мільйони людей не обирали жити в окупації. Вони просто опинилися на територіях, які були окуповані внаслідок російської навали. Більшість із них не брали участі у збройних формуваннях, не вчиняли злочинів проти України і не мали можливості впливати на обставини свого життя. Тому після деокупації нам буде потрібен дуже обережний і відповідальний діалог. Діалог, побудований на повазі до людської гідності, розумінні різних досвідів та усвідомленні того, що війна по-різному вплинула на людей по обидва боки лінії фронту.
Перехідне правосуддя якраз і пропонує інструменти, які дозволяють поєднати відповідальність за злочини з відновленням довіри в суспільстві.
Мені здається дуже важливим, щоб Україна повертала довіру не примусом, а так званою «м'якою силою» - через повагу, справедливість, можливості та відчуття належності до спільного майбутнього. З іншого боку, всі, хто вчиняли злочини, мають зазнати справедливого покарання.
Ми досі не можемо повністю оцінити глибину психологічних втрат, яких зазнали люди за роки окупації. Саме тому відновлення людських зв'язків стане не менш важливим завданням, ніж відновлення інфраструктури.
- Що має статися, щоб ВПО перестали бути «тимчасовими»?
- Я не впевнена, що внутрішньо переміщені особи повинні «перестати бути ВПО».
На мою думку, тут важливо змінити саме підхід до розуміння внутрішнього переміщення.
Довідка ВПО - це адміністративний документ, який підтверджує факт переміщення та місце проживання людини. Але сам досвід вимушеного переміщення нікуди не зникає після отримання житла, працевлаштування чи навіть повернення додому.
Ми знаємо з історії після Другої світової війни, що люди могли повернутися до своїх міст і сіл, але пережитий досвід війни залишався з ними назавжди. Так само і з внутрішнім переміщенням. Тож для мене важливо говорити не про статус, а про досвід. Про людей, які були змушені залишити свої домівки через війну. Це частина їхньої біографії, їхньої особистої історії та історії країни.
Завдання держави полягає не в тому, щоб люди перестали бути ВПО на папері. Завдання держави - забезпечити їм рівні права, можливості для розвитку, доступ до житла, роботи та участі у прийнятті рішень незалежно від того, де вони сьогодні живуть.
Повага до цього досвіду є не менш важливою, ніж вирішення практичних проблем, які виникають внаслідок переміщення.
- Яким буде ваш перший день після деокупації Луганська?
- Думаю, що спочатку буде тиша. Я просто піду знайомими вулицями. Подивлюся на місто, яке пам'ятаю. На місця, де минуло дитинство, де жили рідні, де залишилася частина мого життя й звісно, могили батьків, й вже потім почнеться робота.
Деокупація - це не фінал. Це початок великого процесу повернення людей, відновлення довіри, відбудови громад і відновлення справедливості.
Я дуже хочу, щоб одного дня Україна стала прикладом для світу того, як країна може не лише пережити найбільше внутрішнє й зовнішнє переміщення в Європі з часів Другої світової війни, а й побудувати на основі цього досвіду нову культуру громадянської участі, де люди, які пережили переміщення, стають співтворцями майбутнього своєї країни.