У міському просторі кожного українського міста є вулиці, що зберігають у собі більше, ніж просто маршрут. Вони зшивають історію з сучасністю, нагадують про вибір, який робимо щодня.
І коли сьогодні Харків розглядає можливість перейменувати вулицю Самольотну на честь Владислава Рикова – Героя України, льотчика-штурмовика, уродженця Луганщини, – це питання не про символіку. Це питання про те, ким ми є як суспільство.
МІСТО, ЯКЕ ПАМ’ЯТАЄ СВОЇХ І НЕ ЗАБУВАЄ ЧУЖИХ
Харків одним із перших прийняв удари повномасштабної війни, але не зламався. І тепер це місто, що вміє не лише виживати, а й відновлювати сенси.
Назвати вулицю на честь Владислава – означає визнати, що саме такі люди тримають міста під час війни.
Ця вулиця розташована там, де Владислав робив свої перші кроки у життя, де формувався його характер, де дитина з Луганщини навчалася долати втрати й шукати сили, щоб піднятися в небо.
Це не абстрактне перейменування – це повернення пам’яті на своє місце.
ДИТИНСТВО, ЩО ПОЧАЛОСЯ З БОЛЮ, І МОЛОДІСТЬ, ЩО ВІДНОВИЛА СЕНС
У шість років Владислав пережив трагедію, яку багато хто не витримав би й у дорослому віці: вибух забрав життя матері та молодшого брата, його самого поранив.
Але він вижив – і саме після цієї події його шлях несподівано отримав новий напрям.
Льотчик Юрій Покусай взяв хлопчика під опіку, став наставником і людиною, яка повернула Владиславу віру в майбутнє.
Уже тоді в ньому з’явилося те, що згодом визначило весь його життєвий шлях: воля. Незламність. Здатність піднятися після падіння – буквально і символічно.
АВІАЦІЯ ЯК ПОКЛИК І СЛУЖІННЯ
Харків став містом, де мрія про небо отримала форму. Авіаційно-кадетський центр дав перші навички, університет Повітряних Сил сформував професійність, а військова служба – характер.
Штурмовик Су-25 – це не просто літак. Це робота на межі: низькі висоти, щільний вогонь ворога, мінімум часу на рішення.
Серед пілотів є негласна ознака майстерності – коли тебе називають так, як називали Владислава:
«Взірець для своїх, жах для ворога».
Позивний «MAGIC» з’явився не випадково – побратими казали, що він умів «витягувати» літак із таких ситуацій, у яких інші просто не виживали б.
385 БОЙОВИХ ВИЛЬОТІВ ЯК ДОКАЗ, ЩО ГЕРОЇЗМ – ЦЕ НАСАМПЕРЕД ПРАЦЯ
Його бойовий шлях – це хроніка щоденної роботи. Не парадної, не гучної, а тієї, яка тримає фронт. 385 бойових вильотів – це не рекорд, не змагання. Це сотні моментів, коли рішення однієї людини означало життя десятків інших.
Штурмовики працюють там, де найважче. Там, де артилерія вже не дістає. Там, де ворог ховається у складному рельєфі.
І кожен виліт Владислава – це удар по позиціях, які могли просунути лінію фронту, або навпаки – дозволити українським силам утриматися.
Він знав ризики. Знав їх краще за всіх. Але продовжував летіти.
ОСТАННІЙ ВИЛІТ
7 лютого 2024 року під час виконання чергового бойового завдання на Донеччині його Су-25 був збитий російською ракетою Р-37.
Літак втратив керування, і ситуація була безнадійною. Владислав загинув у небі, де провів більшу частину свого життя.
Ще за 17 хвилин до падіння він був у строю, у бою, у роботі. Для льотчика ці 17 хвилин – вічність. Але й останній бій він прийняв так само, як попередні 384 – до кінця.
ЧОМУ ПЕРЕЙМЕНУВАННЯ ВУЛИЦІ ВАЖЛИВЕ САМЕ ЗАРАЗ
Сьогодні багато хто каже: «Під час війни є важливіші справи». Але саме під час війни імена мають найбільше значення.
Бо назви вулиць – це спосіб зафіксувати, хто ми. Кому ми дякуємо. І заради кого ми продовжуємо жити.
Перейменувати Самольотну на вулицю Владислава Рикова – це відновити зв’язок між містом і його людьми, нагадати, що свобода обов’язково має «своє обличчя», показати дітям, що герої – не абстракція, а люди, які виросли поруч, і залишити у просторі міста знак того, хто захищав його землю з неба.
Це також відповідь усім, хто колись намагався знищити українську Луганщину. Сьогодні Луганщина не лише тримається – вона дає Україні Героїв.
ПАМ’ЯТЬ, ЯКА ФОРМУЄ МАЙБУТНЄ
Місто змінюється не тоді, коли змінюється генеральний план. Місто змінюється тоді, коли змінюється сенс його назв.
Вулиця Владислава Рикова – це не про минуле, це про майбутнє. Про тих, хто зростатиме на цих вулицях і питатиме: «Хто він був?» І отримувати відповідь: «Людина, яка не здалася».
Ім’я Владислава – це частина історії сучасної України. Харків, Луганщина, уся країна тримають його в пам’яті. І ця пам’ять – не тягар. Це орієнтир.
